В її поезії вирує осінь і випадкових слів нема…

Осінь – дивовижна пора! Вона надихає на творчість, філософські роздуми та загалом допомагає усвідомлювати сутність життя.

До цієї пори дуже чутливі оголені душі поетів, як і загалом до всього значущого та важливого у нашому житті. Наприклад,  поетеса Марія Гуменюк  побачила у своїй осені весняні передзвони і подарувала шанувальникам ліричної поезії   збірку віршів.

«Осені весняні передзвони» –  п’ятнадцята книжка поетеси з  різнотипними віршами : є громадянська, пейзайжна, інтимна лірика, духовна поезія, поеми, вірші-дилогії, філософського змісту катрени, вірші-новели. Вони об’єднані розділами «Одвічні вузлики душі», «Часу незримі кроки», «Дзвони  осіннього вітру».

Марія Володимирівна  за освітою економіст, а за покликанням – майстер слів, які зачіпають найпотаємніші струни душі.

Народилася вона в мальовничій Іванівці Теребовлянського району. Свою любов до рідного краю  виливає у мелодійних римах і глибоких образах, суголосих із  своїм баченням кругообігу днів і пір року.

«У мого дитинства не6забутні друзі, печена картопля в полі на стерні, І гроза з громами , де теля у лузі, З череди відбилось ввечері мені…»

Авторка у своїй поезії є собою.Вона вміє в кількох рядках передати  все людське життя.

«Пульсар незримий відсіває дні,

Ховає за казковим видноколом,

старіються люди та пісні,

Весніє юнь – повторюється коло…

Питань багато . Відповідь шукай:

Цей світ загадка, зоряна картина.

Вростаю в нього, у земний цей рай,

Як невід’ємна часточка – пилина…»

У «Осені весняних передзвонах»  кожен може побачити себе.

«Осене, княгине золота!

Губиш листя так, як я літа,

плачеш тихо у туману шаль…

Ти скажи чого ж найбільше жаль?

Чи краси, що вітром рознесло,

Чи надії втрачене весло?…

Осене, таке у нас життя,

Що назад немає вороття.

З відчаю ти сльози не губи,

Он у лісі виросли гриби.

А у мене – радість від внучат,

Знаю, навесні розквітне сад,

Вірю в кращу долю для усіх,

В мирне небо і щасливий сміх».

Тут випадкових слів нема, а є мистецтво, музика, порив душі,  натхнення серця. Поетеса  захоплює нас  зачудованістю і залюбленістю, вдячністю за все, як би доля не складалася.

«А я у душу зиму не впущу:

В пучки пов’яжу з осені калину,

Зберу в долоні крапельки дощу,

До літа в мріях піду на гостину.

У нього, може, випрошу тепла –

Зігріти серце у студеннім світі –

І впертості з дзвінкого джерела,

Щоб і в короткий день життю радіти».

Кроки осені, найстаршої пори краси  природи , видзвонюють весняним, життєствердним  передзвоном, в якому живе надія на оновлення…

 

«Вже вкотре осінь тулиться до літа

Туману сивого розправленим  крилом:

Жоржиннорозквіта  барвиста свита, рілля полів  чорніє за селом.

А день спішить, немов на вечорниці, і сипле позолоту на сліди,

І Спасом світлим урожай святиться,

Плодами озолочує сади».

Філософська осінь людського життя передзвонює мудрістю прощення, терпіння, бажання  напитися снаги із непромовленого, недосказаного, яке закриває туман спогадів і надій…

«…У храмі осені застелені підлоги

Строкатими, м’якими килимами,

Що складені в невидимі дороги,

Спресовані прожитими роками…». 

«Не забуваю, що мине весна,

Покличе осінь тихим листопадам,

та гріє серце чарівна струна,

що в дітях озоветься  зорепадом».

А ще поетеса нагадує, що пора зрілості і в природі, і в людському житті – час підбиття підсумків.

«Осінь – екзаменатор,

Іспит на почуття.

Зрушився десь екватор:

Вітер війнув у життя,

витер усю серйозність,

всипав огонь спокус,

кликнув весну ув осінь,-

Медом залив обрус.

Сіє спокусник злото,

В ноги кладе дари.

Плачуть дощі – болото,

Звабу змітають вітри.

Іспит складає розум.

Серце мовчи – не пора.

Вітер красу розносить.

Це почуття чи гра?»

Кожному визначатися  самому перед цим екзаменатором, каже поетеса , і бажає  всім  осені з весняними передзвонами. Вчути його можна в скрученому жовтенькому листочкові-дудочці,  де тремтить  кришталева  росинка…

Людмила ОСТРОВСЬКА,

заслужена журналістка України.