Усі новини Головна Блоги Що прочитати? Акценти Особистості Новини Події

В її поезії вирує осінь і випадкових слів нема…
Осінь – дивовижна пора! Вона надихає на творчість, філософські роздуми та загалом допомагає усвідомлювати сутність життя.
До цієї пори дуже чутливі оголені душі поетів, як і загалом до всього значущого та важливого у нашому житті. Наприклад, поетеса Марія Гуменюк побачила у своїй осені весняні передзвони і подарувала шанувальникам ліричної поезії збірку віршів.
«Осені весняні передзвони» – п’ятнадцята книжка поетеси з різнотипними віршами : є громадянська, пейзайжна, інтимна лірика, духовна поезія, поеми, вірші-дилогії, філософського змісту катрени, вірші-новели. Вони об’єднані розділами «Одвічні вузлики душі», «Часу незримі кроки», «Дзвони осіннього вітру».
Марія Володимирівна за освітою економіст, а за покликанням – майстер слів, які зачіпають найпотаємніші струни душі.
Народилася вона в мальовничій Іванівці Теребовлянського району. Свою любов до рідного краю виливає у мелодійних римах і глибоких образах, суголосих із своїм баченням кругообігу днів і пір року.
«У мого дитинства не6забутні друзі, печена картопля в полі на стерні, І гроза з громами , де теля у лузі, З череди відбилось ввечері мені…»
Авторка у своїй поезії є собою.Вона вміє в кількох рядках передати все людське життя.
«Пульсар незримий відсіває дні,
Ховає за казковим видноколом,
старіються люди та пісні,
Весніє юнь – повторюється коло…
Питань багато . Відповідь шукай:
Цей світ загадка, зоряна картина.
Вростаю в нього, у земний цей рай,
Як невід’ємна часточка – пилина…»
У «Осені весняних передзвонах» кожен може побачити себе.
«Осене, княгине золота!
Губиш листя так, як я літа,
плачеш тихо у туману шаль…
Ти скажи чого ж найбільше жаль?
Чи краси, що вітром рознесло,
Чи надії втрачене весло?…
Осене, таке у нас життя,
Що назад немає вороття.
З відчаю ти сльози не губи,
Он у лісі виросли гриби.
А у мене – радість від внучат,
Знаю, навесні розквітне сад,
Вірю в кращу долю для усіх,
В мирне небо і щасливий сміх».
Тут випадкових слів нема, а є мистецтво, музика, порив душі, натхнення серця. Поетеса захоплює нас зачудованістю і залюбленістю, вдячністю за все, як би доля не складалася.
«А я у душу зиму не впущу:
В пучки пов’яжу з осені калину,
Зберу в долоні крапельки дощу,
До літа в мріях піду на гостину.
У нього, може, випрошу тепла –
Зігріти серце у студеннім світі –
І впертості з дзвінкого джерела,
Щоб і в короткий день життю радіти».
Кроки осені, найстаршої пори краси природи , видзвонюють весняним, життєствердним передзвоном, в якому живе надія на оновлення…
«Вже вкотре осінь тулиться до літа
Туману сивого розправленим крилом:
Жоржиннорозквіта барвиста свита, рілля полів чорніє за селом.
А день спішить, немов на вечорниці, і сипле позолоту на сліди,
І Спасом світлим урожай святиться,
Плодами озолочує сади».
Філософська осінь людського життя передзвонює мудрістю прощення, терпіння, бажання напитися снаги із непромовленого, недосказаного, яке закриває туман спогадів і надій…
«…У храмі осені застелені підлоги
Строкатими, м’якими килимами,
Що складені в невидимі дороги,
Спресовані прожитими роками…».
«Не забуваю, що мине весна,
Покличе осінь тихим листопадам,
та гріє серце чарівна струна,
що в дітях озоветься зорепадом».
А ще поетеса нагадує, що пора зрілості і в природі, і в людському житті – час підбиття підсумків.
«Осінь – екзаменатор,
Іспит на почуття.
Зрушився десь екватор:
Вітер війнув у життя,
витер усю серйозність,
всипав огонь спокус,
кликнув весну ув осінь,-
Медом залив обрус.
Сіє спокусник злото,
В ноги кладе дари.
Плачуть дощі – болото,
Звабу змітають вітри.
Іспит складає розум.
Серце мовчи – не пора.
Вітер красу розносить.
Це почуття чи гра?»
Кожному визначатися самому перед цим екзаменатором, каже поетеса , і бажає всім осені з весняними передзвонами. Вчути його можна в скрученому жовтенькому листочкові-дудочці, де тремтить кришталева росинка…
заслужена журналістка України.