16 квітня 2021 року
19:30:22

Усі новини Головна Блоги Мандри Акценти Україна Новини Події

«Хто не бачив Пікуя, той не бачив нічого» – Людмила Островська (фото)

У Карпатах весна настає не за календарем, а за сходженням лавин, розтопленими снігами, які спричиняють незручності річкам попід мостами, вони їх часто  зривають повеневою  течією; за наявністю води на городах, що близько водойм; зрештою,  приходить вона   з великим сонцем і крокусами на проталинах.

Скажу відразу, що ще цього нічого там нема. Сніги, обрамлені деревами, як криця, високі, cвоїми  величезними біло-блакитними  очиськами дивляться у безкінечне бірюзове небо та, знай, розсипають іскри чи не веселкою, коли з модрин, бучин  та смерічок  зсуває тепло величезні білі шапки. Їх може зривати і вітер, вже знаю, бо порахувала, що в зимових походах уже була в грудні, січні і тепер лютий бачила там в обіймах весни. Але він, як і належить, тримав свій порядок зі всіх сил. Тепер я з повним правом  можу сказати, що зимові Карпати, не просто особливі,  крилаті,  норовисті, вони  неповторні і дуже харАктерні, з неймовірною красою. Зрештою, як і в кожному сезоні, взимку  вони мають свої принади.

Мій карпатський «Еверст»

Цього разу метою команди  гірських туристів-пішохідників,  а це Ореста Дешева, Світлана Гоцалюк, Михайло Бойко, Арсен Молодій і Віктор  Гоцалюк, з якими мене звела доля, було сходження на гору Пікуй. Це найвища вершина Львівщини, розташована на межі Львівської та Закарпатської областей у селі Верхнє Гусне Турківського району.

 

 

Ми всі йшли цим маршрутом вперше, бо треба ж було якось вирнути із  туриських засторог – «Хто не бачив Пікуя, той не бачив нічого». А хто не бачив гір, той не бачив життя. У цьому впевнені всі мандрівники, які прагнуть  на вершині торкнутися неба. Із шести учасників – кожен бачив цей похід по-своєму. Найбільш досвідчені вважали підйом на гору легкою прогулянкою-одноденкою, де крім помилуватися  пейзажами, робити нічого. Хтось хотів із вершини розпізнати  навколишні гори. У когось це був другий похід в житті, хтось знає всі Карпати, як свої п’ять пальців, хтось  обійшов світові вершини і має з чим зрівнювати, когось ніщо не дивувало, бо сніг і дорога безкінечні і всюди. Для мене це був мій Еверест, який побачила  із давнього бойківського села Біласовиця, що  біля підніжжя цієї оповитої легендами гори.

«Їдкий» сир, що конкурує з пармезаном

Бойки, котрі живуть під Пікуєм у селі Біласовиця, вміють робити «їдкий» сир. Його виготовляють лише тут, а молоко беруть від спеціальної породи корів.

У сільській сироварні, куди ми зайшли, місцеві люди,  звичні до туристів, розповіли, що розводять цих корів у поселенні Кошти, що в сусідньому селі Либохора. У цих тварин дуже великі роги. Господарі й  досі зрізають ті роги та виграють на них неповторні мелодії. А з молока цих особливих корів роблять дуже солону бринзу, яку й назвали «їдким» сиром. У сироварні ми його не змогли скуштувати, бо  їсти цю бринзу як самостійну страву неможливо, зате вона  є прекрасною приправою із запеченою несоленою картоплею і не тільки.

У крамниці сироварні  понад двадцять видів і сортів сирів. Серед них і конкурент  всесвітньовідомого «пармезану» – овечий, п‘ятирічної витримки. Дуже схожий  за консистенцією, але ми його не скуштували і не тільки тому, що він коштує 1000 грн. за кілограм, а  й тому, що зайвої ваги в гори нам не хотілося нести.

Пікуй, що ділить води…

Із Біласовиці є два шляхи на вершину: пологий – довший і крутіший – коротший.  Провідники вибрали той, що стрімкіший, скоротивши на підйомі 5 кілометрів.

Ой, ті гори Карпати! Вершину близько видати, та далеко до неї дибАти. Глянеш, та ось рукою подати. І ніби й не високо-1408 метрів над рівнем моря. Та що там? Коли на  двотисячники не так давно піднімалися. А йти довелося світловий день, туди і назад при майже метровому снігу. Нам дуже пощастило, що ми не першими йшли милуватися  цим мальовничим куточком Карпатських гір. Стежка уже була, головне, не оступитися, бо потім треба з того полону снігового вибиратися, витрачаючи сили і час. Але світлини так хочеться робити, красу цю запам’ятати всіма фібрами душі, насолодити найкращого і найвишуканішого фотографа-свої очі, щоб запам’ятати і жити з цим. Для мене це особливе  сприйняття, з яким проживаю кожен похід  з відкладанням  глибоко в душі камертону спілкування з групою відчайдух, закоханих у  туризм, смаків, звуків, температур…

Десь у високості подавали  свій туркіт беркути, щебетали шишкарі, вигодовуючи своїх малюків. Можна було спокійно крокувати в купальнику і засмагати, наскільки ніжне і лагідне світило нас супроводжувало на цю вершину. Смереково-буковий ліс, зелено і сіро-білий від налиплого снігу,  міг би бути  рекламною заставкою   будь-якого гаджета у форматі 3D чи 5D. Широка дорога переросла  в стрімку лісову стежину. Михайло Бойко, який знає в Карпатах кожен горбик і рослину, показав  на цій стежці  джерело, що є одним з головних витоків річки Латориці. Він сказав, що самим хребтом проходить головний карпатський вододіл, тобто тут бере свій початок багато річок, звідси і його назва. А Пікуй є вододілом між басейнами річок Стрий  і Латориця. На північно-східних схилах гори бере початок потік Онілова, правий доплив річки Гуснянки.

Про закоханого Павла та вередливу Даялу

Хтось подбав про туристів, облаштувавши невеличкий майданчик з лавочками, де можна перепочити і перекусити. Що ми і зробили.  Тут і легенда ожила, бо які ж  загадкові  вершини Карпат не оповиті  людськими оповідками з глибини віків?

За однією з них на горі від нещасливого кохання замерз місцевий скрипаль Павло. Хлопець, як і багато інших парубків, хотів засвататись до прекрасної дівчини Даяли, що жила у хижині на хребті. Дівчина, жартуючи, всім відмовляла, але Павлові дала надію за умови, що він зіграє їй вночі на гуслях (скрипці). Обнадієний хлопчина чекав на Даялу цілу ніч, а та не прийшла. Захлинаючись від образи він піднявся на вершину гори, де заснув і замерз. Там його знайшли люди і прокляли Даялу. Заміж дівчина так і не вийшла, постаріла і усамітнилась. А на старості почала ворожити. Кажуть, дотепер вона гуляє горами сумуючи за втраченим коханням. З того часу Пікуй ще називають Гуслями.

Я ще не пам`ятаю щасливої легенди про карпатські вершини. Якщо кам`яніють карпатськізакохані? то на знак протесту проти нездійсненних мрій. Там, де нема Карпат, там топляться і стають русалками. Якісь такі легенди згадалися.

«Руська Путь», що пам’ятає Данила Галицького

Відпочивши, ми почали рухатися  лісовими хащами. Мене чекали  виснажливі підйоми, щоб звучало яскравіше, скажу, диким  лісом, який обкидав  сніжками з верхівок дерев. Легше стало, коли почалися чорничники,  що вибивалися на стежку. Принаймні, вони не охолоджували тебе сніговою купіллю.

Так ми дійшли до альпійських луків, які дрімали під снігом. Але невеликий привал дав можливість оглянути  вимріяну нами вершину. Вона десь вписувалася у зелено-білу гігантську динозаврячу  спину. Ні, вона не відкривала обійми і не кликала нас звабливим  виглядом. Я шокувалася цим сніговим конусом, який з цього перевалу видався мені прямовисною стіною. Але на вершині ходили люди і це обнадіювало, що ти також там будеш. Ми споглядали  видиво вершини з перевалу, який має історичне значення і називається  «Руська Путь». Це торговий шлях із часів неоліту,  ще за дві тисячі років до Христа він з’єднував давню Угорщину з Руссю, один із найвідоміших у добу Середньовіччя. Починався на Балканах, пролягав Дунаєм, а далі вздовж Тиси піднімався в гори. Ним також користувався король Данило Галицький з дружиною та його син Лев. Також раніше перевал був кордоном між Польщею та Угорщиною, а сама гора Пікуй певний час належала Чехословаччині. З тих часів на її вершині стоїть кам’яний чотириметровий стовп-обеліск, споруджений на честь першого президента Чехословаччини Томаша Масарика, який поставили ще в 1935 році. Про це розповів Віктор Гоцалюк блогер інтернет-сторінки «Впізнай-Світ». А не так давно на вершечку гори, поряд з кам’яною стелою, місцеві жителі встановили хрести та скульптуру  Ісуса Христа задля миру в Україні.

Все це ми яскраво  бачимо, але туди ще треба добратися. Скорочуємо шлях і ріжемося, як першопрохідці, метровим снігом. Я йду третьою, у сліди не потрапляю. Але  це тільки мої проблеми, знала куди йшла. І тут починається той крутогір, до якого я примірялася, відколи побачила. У довіднику про маршрут написано, що  тут  800 метрів максимально  вертикального підйому. Що це таке? Це добрячий кілометр темпом: крок вперед – два кроки назад! Щоб яскравіше – дикий крутогір! Ну, просто конус із  снігу, який здавався мені  стіною!

Над урвищем – до мети!

Я  попросилася йти всередині, щоб мене вловили, коли почну їхати назад і не зможу загальмувати. Бо не видеруся потім  ніколи і все життя шкодуватиму, що цього не зробила. Такі думки також закрадаються, коли піт очі заливає, але ти бачиш  те місце, куди мусиш дійти. Навіки запам’ятала, як ми колись  влітку   з полонини Гаджина  піднімалися в «лоб» до Несамовитого.

Якби Оресточка не підставила палиці, я б не зупинилася.  Але тут, і вкотре хочу трекінговим палицям написати оду, мені вдалося самій вибратися  тим крутосхилом! Я це зробила! На свої очі бачила загадкові урвища та грізні скелі просто під ногами, стрімкий обрив з боку Закарпаття. Біла безодня з крапочками велетенських каменюк і скель  дає відчуття великого перепаду висоти, що захоплює дух. І з’являється оте непереборне бажання  розправити крила. Ти над собою бачиш відкритий простір і ніби торкаєшся неба. Відчуття, що ти став на висоту гори ближчим до сонця окрилює неймовірно!!! І зверху  це  виглядає так, ніби під тобою піка, можливо, звідси і пішла  назва гори. А відірвеш очі від землі – і надзвичайно мальовничі пейзажі на навколишні гори та хребти.

Ореста Дешева, яка мандрувала із своїм знаменитим котом-філософом Кефком, розповіла, що перед нами панорами полонини Руни, яка простягається на 15 кілометрів у довжину, Боржавського хребта та Бескиди. Навпроти нас – село Жденієво.  З північного заходу до вершини примикає Буковецька полонина, з півночі — ландшафтний заказник «Пікуй», з півдня і сходу — ботанічний заказник «Пікуй».

Складна і норовиста вершина, але цікава. Її називають гордою. І я тепер знаю чому.  Бо її 1408 метрів – це не халявна висота,  а та, що може показати, де раки зимують. Адже складність сходження  на  будь-яку вершину не в її висоті, а в тому, наскільки крутий підйом на неї.

Ви пам’ятаєте, що на Пікуй максимальний вертикальний підйом  800 метрів? Не можете визначити, багато це чи мало? Тоді точно треба йти досліджувати та перевіряти свої можливості. Але, знайте, Пікуй не дасть вам розслабитися. Але воно того варте!!!!

Людмила Островська,

заслужена журналістка України, мандрівниця з досвідом.

Подаруйте собі свято у гастропаб NATURA
“Майдан” дарує незабутні враження
Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930