28 березня 2024 року
21:27:49

Головна Суспільство Культура Новини Освіта та наука Тернопіль

Тернопільські випускники деб’ютували стрічкою «Манекен»

Випускники  факультету мистецтв Тернопільського національного  педагогічного університету ім. В.Гнатюка, які навчалися на кафедрі театрального  мистецтва,  захистили свої дипломні роботи демонстрацією фільму , відзнятого за твором М. Коляди «Манекен».

За шістнадцять років існування  кафедри, де навчають за спеціальністю сценічне мистецтво, –  це перший захист дипломів  кіноролями. Презентація фільму відбулася у міському  кінотеатрі «Злата».

У передпрем’єрному інтерв’ю  режисер  і автор кіносценарію, завідувач кафедри  професор народний артист України В’ячеслав Хім’як сказав, що   кроку до кінострічки  посприяв  «коронавірус», бо акторської майстерності онлайн не навчиш.

  • Ми підготували зі своїми випускниками кілька курсових вистав, виступали з ними  там, де нас запрошували. А  в магістерській роботі зупинилися на кінорозповіді. Драматургія М.Коляди просто лягла на творчий потенціал моїх випускників. Студенти  здібні, талановиті, в нас  інших нема,- усміхається  професор. – Працювали з підготовкою трохи більше тижня. Багато відкриттів зробив навіть я для себе. У мене чималий список кіноролей,  але в якості  режисера  і автора кіносценарію я був  вперше. На залізниці знімати – потрібен дозвіл, як і для роботи  в місцевому геріатричному пансіонаті, де нам для роботи  надали умебльовану кімнату. Побутові сцени, які розкривають характери героїв, допомагав ставити мій асистент  актор Олександр Алексєєв. Багато доклалася до створення готового продукту генеральна продюсерка фільму Тетяна Гнатюк-Фірташ.Ми мали підтримку ректора і велике бажання створити фільм.  Це нам вдалося.Звичайно ж, героїнями  і героями дня є наші випускники:  Олена Зозуля з села Вільховець, що на Борщівщині, Аліна Жаловага з Волині та Богдан Сад з Івано-Франківщини, які зіграли у фільмі. Всі ми його дивимося вперше.

Захоплюючу  бурхливу життєву історію, замішану на великому і чуттєвому коханні двох жінок сорокарічного віку і красеня-спокусника, розіграли юні актори-випускники. Прості робітниці із синдромом  «іванівської ткачихи», який не має національності, зафіксували  з»яву нового представника  чоловічої статі, за якого вирішили боротися.У фільмі середня провінційна публіка, те, що прийнято називати простим народом, навіть без   філософського  узагальнення. Із погляду сьогодення – це патологічно невпевнені у собі особини, які не пропустять жодного шансу поповнити список своїх сексуальних “перемог”, щоби хоч ненадовго потамувати біль від власного комплексу меншовартості і вкотре у такий спосіб потішитися, що вони комусь подобаються або потрібні, бодай для “цього”. Нещасні люди , яким хочеться поспівчувати  і порадити звернутися до психоаналітика. Але в глибинці такого не практикують, там просто живуть. Автор  не досліджує  життя до того, а фіксує  і відображає його  частинами, миттєвостями саме в цьому часі. Вододілом між  новелістичними  переходами  до  нових граней співіснування героїв, стає поїзд, який мчиться до якоїсь зупинки, як символ вічного руху, зустрічей і прощань.

Обидві подружки живуть у восьмиквартирному будиночку, де всі всіх знають. Ми побачили там  убогість квартирки, де тільки все необхідне,  безлад і брак затишку,  нехитрі розваги,   п’яні розмови, підворітний сленг. Про Варку, героїню Аліни Жаловаги ми не знаємо нічого. Просто тут живе, самотня, десь працює. Не любить татар. Якась задавнена ненависть. Варка агресивніша за Альку. Алевтина,  героїня  Олени Зозулі,  добра і ніжна, схильна до пояснень ситуацій, не вживає лайливих слів, терпляча. А ще вона працює кондуктором на лінії, яка веде до аеропорту. Щоразу на кінцевій зупинці вона бажає гарного польоту, а тим, хто зустрічає, приємної зустрічі і повчає всіх усміхатися, бо усмішка робить нас красивішими. Правда, як вона розповідає,  щоразу ловить на собі погляди, як на дурній, але  вона на це не зважає, бо хоче щоб світ став трішки добрішим і красивішим. Мріє Алька про  чоловіка, навіть сон снився, що парашутист сів на подвір’я і такий великий, красивий іде їй назустріч. Ці розмови подруги ведуть за  обіднім столом з випивкою. Це їхній ритуал на вихідні. Але вони не «алкашки», бо як пояснила Алька,  «алкашки» зовсім не такі, як вони. Таким би нудним і тягучим та самотнім і було життя двох старих дівок, якби не з»явився у дворі новий кочегар, до якого бігають дівчата з округи, Петро, роль якого виконує Богдан Сад.  Петро поневірявся тюрмами і крутився  між жінками. Оригінальний твір і починається зі сцени його втікання від жінки, яка біжить за ним з дубцем і закликає повернутися, бо нікому більше ніде він не потрібен так, як їй. Але він прямує шпалами беззупинно.

Він  запримітив красунь також. Підсвистує, співає  і робить вигляд , що це смішно. А сміятися не дуже йому хочеться, тому й прозвали його дівчата манекеном. Не до веселощів   колишньому «зекові» . Молодий чоловік загнаний життям і закомплексований своєю  неприкаяністю.  З усього видно, що в його душі на все життя  залишилися приниження, які йому довелося терпіти  від влади, начальства, «паханів». А скоріше всього його пригнічує і комплекс неповноцінності і  від недолюбленості в дитинстві. Петро належить до тієї категорії людей, які все життя доводять собі і навколишнім свою потрібність на цьому світі, вип»ячують право жити так, як хочеться, попираючи моральні норми, загальнолюдські цінності. А ще в  героя є  нестерпна проблема – бути полюбленим, вона як сверблячка. Біда в тому, що сам він від убогості духу не може любити. Про це свідчить його далекий і загнаний погляд тоді , коли Алька говорить про його красу, очі, як дорогоцінне каміння,  руки. Та йому вже це говорили мільйони разів і він втомлено і  зневажливо каже про це.  Алька ж голубить хлопа, бо  знає статистику про тисячі самотніх «бабів» і сподівається, що вона його  так нагодує і випере сорочечку,   що він лишиться вже з нею навіки. Але не дарма драматурга  називають співцем  мерзоти, брудних, смердючих, злих, заздрісних, лихих  і стражденних. Не  густо тут  романтики, яку ми зустрічали в подібних виставах і фільмах про зрадників, тих, хто цілеспрямовано рухається на обочину життєвого шляху.  Тут пісна мова документу, без ліричних відступів і  авторських коментарів, гола правда, і  герої  не покриті соромливою пеленою  загадковості.

Поїзд не зупиняється, розпанахує повітря над колією, впирається в небокрай.  Петро вже насолоджується  пізнім коханням Варки, яка гордо минає подругу, кпинячи її, як переможниця. Це  смішно виглядає, бо  Петро ще ж не зупинився на ній і не відомо чи це станеться, але жінка розуміє, що   боротися вже треба. От ця боротьба і розбурхує вогонь не тільки в жіночих душах. Петро , як поранений життям звір, відчув своє джерело живлення. Він кричить і вимагає доказів любові від Варки, змушуючи її голою пройтися подвір»ям.Так,  вона довела свою любов таким чином. Вона бігтиме голою на  морозі за ним , бо такий він любий і дорогий. Але йому більше нічого і не треба, головне, щоб люди побачили його гонор, яким він зганьбив жінку.  До відомих лише йому глядачів на вулиці, у будинку, на небі , він переможно кричить, що ще поживе, що він сильний і непереможний, бо з любові до нього роздягаються серед білого дня на людях. В ейфорії він просто на вулиці  спонукає до любові і Альку, яка сказала, що не роздягнеться

-Роздягнешся,- впевнено і переконливо каже  збуджений тюремщик, бо  відчув  себе із своєю хворою психікою у цей момент всесильним, мозги накрила хвиля щастя  від влади над двома бідними  закоханими в нього жінками. Напевне, всім зрадникам потрібне хтиве  оточення, яке вони і шукають, щоб відчути  свою велич.  І коли кочегар, пакуючи   нехитрі пожитки у валізу , чує від Варки,що в неї для нього завжди відчинені двері, «якщо йдеш до неї жити, йди, але й мене не лишай», він шаленіє від самого себе, цей крик  вивищує зрадника над світом. Він довів собі, що він щось вартує, він намісник Бога, який долями грає. Але в цієї закомплексованої когорти зрадників важко на здорову голову зрозуміти,  чого саме свої стосунки, які далеко не прикрашають  нормальну людину, треба так афішувати перед громадою,   знайомими, колективом. Ніхто ж його не виправляє, не робить зауважень, живи собі і борися із своїми комплексами самотужки. Колія довга, до обрію ще далеко…

Цей чоловік  у чорному костюмі, який висить на ньому, як мішок, в білій нейлоновій сорочці, в пістрявій краватці,  невміло зав»язаній, іде шпалами. Кепка заломлена набакир,  потухла сигарета. Він крокує невпевнено, не потрапляючи туфлями, якими замінив чоботи, на шпали. Напущена розв»язність, виказує, що він наляканий  і тим, що довелося  вперше на люди вдягнути святковий одяг і сам боїться свого рішенння йти шпалами туди, де заходить сонце, як поїзд, до якоїсь наступної зупинки… Він цей шлях невизначености вже проходив і ще проходитиме не раз. Бо саме Петро належить до чоловіків, які обрали своєю місією  ощасливлювати сорокарічних дівчат, дарувати радість покриткам, які також мріють вчепитися  за йому подібних зубами. Дві красуні залишаються лити сльози за  красенем, який спокусивши їх по черзі, сказав, що  це «не те».   Дівчата женуться за ним і обливаються гіркими сльозами. Я собі уявили на хвилинку, що вони догнали його. І що? Ну, повисли на кожній нозі і він їх тяг

не  рельсами, недовго, бо стомиться… Але це  лише продовження зарядки для його его, шпал попереду багато, горизонт далеко, тутешню станцію поїзд  минув.  А тепер уявила, що дівчата копнули зрадника і ловеласа  і стали удвох лузати насіння і плювати на колію, по якій збирається тікати від них Петро. А тікати не треба, вони відпустили його і сміються.  А коли ніхто не ж

енеться, то вже й тікати не хочеться. Хоч повертайся і запитуй : «Дівчата, що не так? Я такий красивий і бажаний, вас залишаю!». А вони йому: «Щасливої дороги! У нас уже є новий кочегар, файніший за тебе і не тюремщик!». Отут перемога блякне і кулька пихи здувається, ніхто нікуди вже не спішить. Але  автор «Манекена» чоловік, тому написано так, як є. Просто, крім усього іншого,

фільм ще й спонукає думати.

Я так детально зупинилася на сюжеті, бо хотіла, щоб ви відчули, як молоді, без досвіду  здичавілих сцен кохання, 20 -річні випускники,   блискуче  пробули  47 хвилин екранного часу   героями з розбитими серцями,  на одному диханні   прожили  неймовірні емоційні гойдалки  від захоплення та ейфорії до приниження і обману, від сміху – до гірких сліз, від спокійного і врівноваженого життя – до наповненого любові, ревнощів і зла.

Випускники  кафедри театрального мистецтва   справилися з кінороботою «на відмінно». У дипломах у них у графі «спеціальність»  буде написано: «актор театру і кіно». Запам»ятайте їхні імен : Олена Зозуля, Аліна Жаловага і Богдан Сад. У них велике майбутнє  не лише на сцені театру, а й в українському кіно.

Людмила Островська,

заслужена журналістка України.

РА «Маркетингові технології ПБС» – увесь спектр маркетингових послуг: від ідеї – до реалізації!
Архів новин
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031