Тернопільські повітки про жалість до себе

У кожної людини в житті виникали ситуації, в яких хотілося розради і розуміння з боку інших людей. Хотілося, щоб пожаліли, підтримали, хотілося поплакатися в чиюсь жилетку, але саме коли на серці “шкребуть кішки”, всі чомусь або зайняті, або недосяжні.

Бажання розради виникає в ранньому дитячому віці, коли за найменшого невдоволення дитина претендує на батьківську увагу. Батьки, звичайно ж, і жаліють, і втішають, і дитина з часом розуміє, що не має потреби самій вчитись вирішувати свої проблеми, якщо достатньо просто почати вимагати допомоги.

Дорослішаючи, дитина розуміє, що за допомогою безпорадності та жалості до себе, батьками можна непогано маніпулювати і домагатися бажаного. Головне навчитися добре грати роль жертви, вчасно корчити жалісливу гримасу, пускати слину, соплі і сльози, і все впаде до ніг.

Згодом дитяча гра в жертву виходить з-під контролю, а риси, властиві жертві, залишаються, перетворюючись на приховані сторони особистості дорослої людини. Тепер уже доросла людина з дитячими проблемами починає щосили істеріювати і жаліти себе, починає скандалити і вередувати з єдиною метою – звернути на себе увагу і домогтися розради.

Дитині жалість до себе може зійти з рук з простої причини – не всі батьки можуть розпізнати межу, за якою починається маніпулювання, тому вони всіляко потурають дитячим примхам. З бажання бути хорошими батьками, дорослі закріплюють у дитини маніпулятивну модель поведінки. Коли дитина просить допомоги у батьків – це нормально, ненормально, коли вона навіть не хоче вчитися розв’язувати свої проблеми, постійно вимагаючи батьківської допомоги і турботи. Ненормально, коли батьки  через гіперопіку над дитиною намагаються зберегти свою владу над нею.

Так, батьки повинні турбуватись про дитину, але намагаючись бути постійно поруч, опікати у всьому та приймати за дитину рішення, вони  пригнічують іі індивідуальність, ініціативність та свободу. Діти таких батьків ростуть слухняними, повністю безпорадними і зовсім несамостійними людьми. В сім”ях де панує гіперопіка, виростають досить інфантильні  діти. Вони дуже бояться робити помилки та намагаються не помічати, або навіть пригнічувати  власні бажання. Ще одним негативним наслідком гіперопіки є те, що діти, через постійні заборони та контроль, починають  хитрувати та брехати, у такий спосіб намагаючись захиститись від “люблячих батькв”.

У більшості випадків, батьки не розуміють, яку “ведмежу” послугу вони надають своїм дітям, намагаючись проживати життя замість них самих.

Замість того, щоб дитина ставала дорослою і самостійною, вона стає залежною, невпевненою і слабкою.